Недоступні укриття, труднощі з евакуацією, нестача доступного житла – із цими та іншими проблемами зіштовхнулися українці з інвалідністю, рятуючись від російських ракет і бомб. Поруч із цим – держава, міжнародні організації та волонтерські ініціативи намагаються всіляко допомогти й підтримати: коштами, послугами, гуманітаркою*.
В організації людей з інвалідністю FightForRight закликають враховувати потреби людей з інвалідністю та розповідають про досвід трьох переселенок: про пошук укриттів, евакуації та адаптації у новому місті.
Карина Геворкян має порушення зору та раніше жила на Харківщині. Перший тиждень агресії Росії проти України жінка з рідними провела у сусідському льосі.
“Потім втомилися, повернулись додому, але під час потужних обстрілів все одно бігали. З перших днів були в оточенні. Спочатку була можливість виїхати у місто, тож запасались їжею. Найважче було із племінницею. На той час їй було 3 місяці”, – згадує жінка.
На евакуацію Карина разом із сином Дімою зважилась за місяць після початку війни, “коли ракети вже над головою літали та влучали неподалік дому”.
“Злякалися за дітей. Оскільки ми були в оточенні, виїхати була лише одна можливість: рано-вранці, поки був мороз, трактором через поля. Їхали чотири доби. Спочатку шукали людей, хто возив машиною за гроші до Полтави, а потім евакуаційним потягом до Хмельницької області. Там нас чекав співслужбовець чоловіка сестри. Їхали до Полтави із моєю дитиною, сестрою, її дочкою та чоловіком. Умови були важкі – і без світла ночували, і на підлозі. На Тернопільщину приїхали за два тижні після проживання у селі на Хмельниччині. Там теж було важко, особливо морально.
Емоційно було найважче залишити дім та батьків, хоча ми коли їхали, планували на Великдень повернутись, але…”, – розповідає Карина.
На Тернопільщині родина спершу жила у приміщенні дитячого садка, а надалі – у будинку, який дали люди. Від держави родина отримує грошову допомогу.
Нія Нікель та її донька Єва на початку агресії Росії проти Україниевакуювалися з Києва у Трускавець.
Досвід укриттів у рідному місті для родини був не надто вдалий:
“Єва має ДЦП та епілепсію, тож вона пересувається на кріслі колісному. У перші дні війни ми з чоловіком по черзі обходили всі ближні двори в пошуках бомбосховища, але всі вони були на замках. Єдиний варіант – це метро до якого йти 15 хвилин, що в принципі знімало будь-який сенс туди йти. Математика проста: одягти дитину з інвалідністю в зимовий одяг – 15 хвилин, спустити візок з третього поверху без ліфту – 10 хвилин, дійти до бомбосховища – 15 хвилин, спустити по ескалатору –15 хвилин = 55 хвилин пригод під загрозою ракет”.
Врешті вирушили в дорогу. Родина має власну автівку, тож це значно полегшило дорогу.
“До того ж Єва маленька і була в автокріслі без сторонньої допомоги. У дорозі ми пробули 26 годин, міняючись по черзі з чоловіком. Я годувала Єву, перекинувшись з переднього сидіння назад, поки чоловік вів автівку: боялися втратити кожну секунду, зважаючи на колосальні всеукраїнські затори. Єва на спеціальному харчуванні, тож я наготувала їй на 3 доби і закинула в переносний холодильник. Довелося їсти заморожену їжу, бо гріти не було де. Ми економили бензин, боялися десь заглохнути. Наш кіт має імунодефіцит, тому я кутала його клітку, щоб він не застудився. Через стрес він постійно блював, і я, за можливості, на кожній із зупинок вичищала йому клітку. Якщо узагальнити: ми були виснажені, Єва та кіт змучені, умови антисанітарійні із загрозою хвороб та ускладнень”, – розповідає Нія.
Трускавець, за словами Нії, виявився достатньо комфортним для переселенців з інвалідністю:
“Це курортне місто, в яке роками приїжджали для реабілітації, ба більше, я особисто знаю поляків, які їздили в Трускавець, бо там якісно і дешево. Саме через це – місто відносно доступне. На жаль, коли ми доїхали, то найкращі місця вже були зайняті, і ми орендували номер за 30000 грн на 5 днів (така ціна завжди на цей номер була, її не завищували спеціально). У самому санаторії був ліфт, пандуси, кухня для готування їжі. Але не було бомбосховища та лікарів. Я можу сказати, що для людини з інвалідністю місто досить комфортне, але самостійно людині з інвалідністю було б важко, адже завжди є пороги на в’їзд в магазин чи аптеку”.
Пізніше родина покинула Трускавець, адже Єва потребувала ліків на основі канабісу: він не легалізований, а через кордони під час гуманітарної кризи відмовлялися возити. До того ж Єва має щодня відвідувати фізіотерапевта чи реабілітолога для покращення та утримання фізичного здоров’я.
Переселенцям Нія радить говорити про свої потреби, адже можливостей отримати допомогу багато. Також жінка радить шукати волонтерські організації: “Зараз працює кілька дуже потужних фондів, що надають безкоштовну кваліфіковану реабілітацію, ліки, медичний супровід. Я дійсно раджу більше взаємодіяти з волонтерськими програмами і не перевантажувати державну систему”.
Зараз Нія працює в БФ “Діти Героїв” – допомагають дітям, які втратили батьків внаслідок агресіїРосії проти України. Також дівчина активно займається волонтерством: “Пишу для польських видань про українців, роблю виставки про людей з інвалідністю та Україну в Польщі. Займаюсь актуалізацією питання легалізації медичного канабісу в Україні. Розробляю проєкт дитячого садка та школи для дітей з інвалідністю, які мрію побудувати в Києві. Перших півроку війни займалася забезпеченням людей з епілепсією ліками. Вдалося надати допомогу 10000 людям. Нас у команді було 3 людини, які і фандрайзили, і закуповували, і організовували логістику. За це ми не отримували коштів”.
Харків’янка Маргарита Василенко, з ДЦП, не відвідувала укриття, весь час знаходилася вдома. Врешті евакуювалася на Львівщину: “У Львів їхала потягом приблизно 17 годин. Було багато людей, дітей, тварин. Для мене евакуація емоційно була нормальною, тільки відчувала страх тисняви”.
На Львівщині жінка отримувала харчування і речі, розповідає, що приймали дуже тепло, та житло змінювала: “Я мешкала в селі Муроване у дитячому садочку. Спали на підлозі, людей багато в одній кімнаті. Моя колежанка запропонувала переїхати до неї, в інше місто на Львівщині. Там умови були кращі, це база для спортсменів”.
Маргарита отримувала щомісячно виплату від держави, іншими опціями допомоги не цікавилася.
Адвокаційна менеджерка FightForRight Вікторія Харченко розповідає, які можливості мають ВПО з інвалідністю, а також – які виклики на них чекають.
“Тема ВПО не нова для держави, оскільки Україна зіткнулася із цим ще в 2014-2015 роках. Люди, які переїхали у більш безпечні регіони, мають право на освіту, медицину, на соціальні виплати, на можливість отримати асистивні технології. Якщо йдеться про освіту, то тут говоримо про всі її ланки – дошкільну, шкільну та вищу. Завдяки нещодавньому рішенню Уряду студенти ВПО зможуть вчитися у вишах на бюджеті, зокрема, мова і про тих, хто отримав інвалідність внаслідок війни”, – пояснює Вікторія.
Також адвокаційниця нагадує, що в Україні працює низка міжнародних організацій – добре відомих, на кшталт, УВКБ ООН, а також нових, які допомагають українцям та українкам, в тому числі з інвалідністю. FightForRight, зокрема, консультує людей з інвалідністю щодо різних можливостей допомоги. А ще – допомагає з евакуацією, медикаментами, асистивними технологіями тощо.
- Отримати таку підтримку можна звернувшись за номером гарячої лінії: 0 800 306 633, або за електронною адресою: help@ffr.org.ua
Вікторія наголошує: переселенцям, які потребують допомоги, варто постійно моніторити нові можливості, а новим ініціативам – бути помітними в інформаційному полі.
За словами адвокаційниці, є і ряд проблем, які нині стоять надзвичайно гостро: складнощі з пошуком роботи (людина з інвалідністю може стикатися тут з подвійною дискримінацією – через інвалідність та статус ВПО), а також із пошуком житла.
“В ідеальному варіанті – житла доступного для людей з інвалідністю, але такого надзвичайно мало, модульні містечка, зокрема, часто архітектурно недоступні. З відносно нових викликів для ВПО з інвалідністю – блекаут, оскільки відсутність світла означає неможливість скористатися ліфтом та вийти на вулицю, неможливість зарядити телефон, а отже, інформаційний вакуум для людей з порушенням слуху і низку інших викликів, до яких доводиться щодня адаптовуватися”, – пояснює Вікторія.
Правозахисниця також наголошує, що люди з інвалідністю насправді зараз дуже включені у суспільні процеси, а не виступають тільки як об’єкти гуманітарної допомоги – вони рятують інших, волонтерять у центрах для ВПО, фасують гуманітарку, донатять, розповідають про війну в соціальних мережах або на міжнародних майданчиках. Словом, роблять все, що можуть задля перемоги.
Крім того, дізнатися більше про становище внутрішньо переміщених людей з інвалідністю, а також ознайомитися з рекомендаціями для органів влади можна у дослідженні“ Карта потреб ВПО”, що підготовлене ГО “FightForRight / Боротьба за права” та буде опубліковане найближчим часом.
*Ця стаття підготовлена ГО “Боротьба за права” в межах гранту, що реалізується за фінансової підтримки Ради Європи.
Думки, висловлені в цій статті, є відповідальністю виключно авторів і не обов’язково відображають офіційну позицію Ради Європи.
