Усі члени Організації Об’єднаних Націй у своїх міжнародних відносинах утримуються від застосування сили як по відношенню до територіальної цілісності, так і по відношенню до політичної незалежності будь-якої держави, як від застосування будь-яких інших методів, що є несумісними з цілями Організації Об’єднаних Націй.
Стаття 2 (4) Статуту ООН

Війна, тероризм і права людини

Воєнні дії і терористичні акти загрожують правам людини у максимальній мірі. Складно уявити собі, що права людини можуть дотримуватися тоді, коли саме життя людини явно знаходиться під прицілом або розглядається як «побічний збиток» під час масових бомбардувань, що прямо чи опосередковано призводять до травм, хвороб, страждань, знищення житла і смерті. У часи війн, особливо війни, що триває безперервно протягом кількох років, кожне право людини зазнає негативного впливу. Руйнуються системи охорони здоров’я, страждає освіта, права на житло, працю, забезпечення харчами та водою, правова система, свобода преси і висловлювань та відповідальність держави, або «ворожої» держави, за образу — всі ці права зазнають обмежень, якщо не зникають зовсім. Проте захист прав буває недостатнім і в мирний час. І певно, права дитини, жінок, національних меншин та біженців/біженок під час війни захищаються ще менше.

Війна і тероризм насправді являють собою повний занепад людяності; вони підривають і обмежують цінності, що лежать в основі прав людини, а разом з ними і правову систему, що має їх захищати. Проте і під час цього занепаду права людини продовжують діяти, хай навіть у слабшому прояві. І хоча вони не дозволяють побороти все зло, вони забезпечують хоч якийсь мінімальний захист і дають хоч якусь надію на справедливість.

Війна та надзвичайний стан у країні дозволяють державам «відступити» — або тимчасово відкласти на другий план — деякі зі своїх зобов’язань щодо гарантій з дотримання прав людини. Однак певні права людини, такі як право на життя, право на свободу від катувань, жорстокого або такого, що принижує людську гідність, поводження, ніколи не можна відкладати на другий план. Ці права є основоположними і настільки важливими, що їхнє дотримання необхідно забезпечувати, навіть коли державна безпека знаходиться під загрозою.

Європейський суд з прав людини своїм рішенням постановив у 2011 році³ («Аль-Скейні та інші проти Сполученого Королівства»), що Сполучене Королівство порушило статтю 2 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в якій визначається право на життя, своїм поводженням з деякими представниками мирного населення під час проведення заходів безпеки в Басрі, Ірак. Це був перший випадок такого роду, коли Європейська конвенція була ефективно застосована під час війни на іноземній території, і стосовно цілого регіону. В інших випадках поводження по відношенню до ув’язнених у таборах військовополонених прирівнювалося до катувань.

Коли війна є війною?

Багато у чому війна і тероризм дуже схожі між собою. Обидва ці явища включають в себе прояви надзвичайно жорстокого насильства, обидва мотивовані політичними, ідеологічними чи стратегічними цілями, і обидва ініціюються однією групою людей проти іншої. Наслідки і війни, і тероризму є жахливими для населення, незалежно від того, чи були вони умисними чи ні. Війна має більш розповсюджений характер, її наслідки більш руйнівні та масштабні, адже будь-яка війна ведеться на рівні держав, у розпорядженні яких знаходиться цілий арсенал зброї. Терористичні угруповання рідко мають у своєму розпорядженні такі професійні та фінансові ресурси, які має держава.

Тим не менш, окрім методів та масштабів насильства війна і тероризм також по- різному розглядаються з точки зору міжнародного права. Відмінності не завжди визначені абсолютно чітко, і навіть експертське коло може дотримуватися різних поглядів щодо того, чи відносити той чи інший випадок масового насильства до тероризму, громадянської війни, масових заворушень, самозахисту, законного самовизначення або інших явищ.

У ХХ столітті чеченці, абхазці, курди, палестинці та ірландські націоналісти вважали, що вони ведуть війну проти колонізаторів. Національні держави завжди класифікували дії таких груп як прояви тероризму. Як ми можемо вирішити, яке з визначень є правильним?

Проблеми з визначенням терміну «війна»

Війни інколи визначаються саме як війни через те, що вони ведуться між національними державами. Але як щодо громадянських війн або так званої «війни з тероризмом»? Іноді підставою для визначення акту війни є формальне проголошення війни, але сюди не входять бомбардувальні кампанії з малих висот, які відбуваються вже кілька років, такі як напади США на кордонах Пакистану або в зонах над Іраком, закритих для військової авіації у 1990-х роках.

Чи термін «війна» має включати поняття економічних і торгових війн, які можуть мати надзвичайно руйнівні наслідки для життя людей? Чи санкції є формою війни? За оцінками UNICEF, в результаті санкцій по відношенню до Іраку у 90-х роках загинуло понад півмільйона дітей (і багато дорослих).

Карл фон Клаузевіц, прусський генерал, визначав поняття війни таким чином: «Отже, війна — це акт насильства, метою якого є змусити нашого противника виконати нашу волю». Чи ви погоджуєтеся з таким визначенням?

Що таке тероризм?

Тероризм — це ще одне поняття, яке всі часто вживають, але ніхто не може повністю погодитися з одним єдиним чітким визначенням. Навіть експерти продовжують сперечатися щодо застосування цього терміна, адже існує більше ста різних визначень тероризму, жодне з яких не було всебічно визнано єдино правильним.

Брак згоди щодо визначення цього поняття має цілком практичні наслідки: як приклад може послужити вже той факт, що ООН не може прийняти конвенцію про боротьбу проти тероризму, незважаючи на постійні спроби протягом 60 років, тому що держави-члени не можуть дійти згоди щодо визначення терміна «тероризм». Генеральна Асамблея ООН найчастіше вживає у своїх офіційних заявах на тему тероризму таке визначення:

«Злочинні акти, спрямовані чи розраховані на створення обстановки терору серед широкого загалу, групи осіб або окремих осіб у політичних цілях за жодних умов не можуть бути виправдані, якими б не були їхні мотиви (політичного, філософського, ідеологічного, расового, етнічного, релігійного чи будь-якого іншого характеру), які можуть наводитися як їхнє виправдання»⁵

Стародавні терористи

Три найбільш відомі «терористичні» групи, що існували до XVIII століття, діяли за релігійними мотивами (і усі мали назви, які прийшли до англійської мови як слова, що асоціюються з їхніми діями: фанатики відомі як зелоти (zealot — «ентузіаст, фанатик»), вбивці асасини (assassin — «найманий вбивця»), а також туги — грубі та жорстокі люди (thug — «розбійник»)).

•    Сикарії, також відомі як зелоти, — єврейський рух у І столітті, учасники якого намагалися вигнати римлян з території Палестини. Вони застосовували безжальні методи, зокрема змішувалися з натовпом і уражали своїх жертв ножем, а потім швидко зникали у натовпі.
•    Асасини належали до середньовічної шиїтської секти, метою якої було очистити іслам. Вони здійснювали замахи на видатних релігійних лідерів, використовуючи ті самі методи, що й сикарії, для того, щоб привернути увагу громадськості.
•    Тугами називалася група індійців, яка іноді прирівнюється до культу або секти, що діяла протягом 600 років, жорстоко вбиваючи подорожуючих шляхом удушення і за дуже специфічними правилами. Серед подібних груп ця проіснувала найдовше і була знищена у ХІХ столітті в основному завдяки вербуванню учасників самої групи.

Чи слід класифікувати загрозу використання ядерної зброї як тероризм?

Тероризм: класифікація

Далі представлені деякі критерії, що є важливими для визначення, чи є певна дія терористичним актом. Майте на увазі, що не всі експерти дотримуються однієї точки зору з цього питання!

•    Дія має політичну мотивацію.

Терористичний акт зазвичай має якусь «більшу» кінцеву мету, що має важливіше страте- гічне значення, ніж негайний ефект від одного теракту. Наприклад, бомбардування цивільного населення здійснюється з метою впливу на громадську думку і тиску на уряд.

•    Дія повинна містити акт насильства або загрозу насильства.

Деякі люди вважають, що вже сама загроза насильства, якщо вона дійсно має місце, також може бути терактом, тому що вона викликає страх серед людей, на яких була спрямована, і такий ефект може бути використаний у політичних цілях.

• Теракт запланований таким чином, щоб справити сильний психологічний ефект. 

Часто вважають, що теракти мають довільний характер, проте насправді організатори терактів схильні до серйозного підбору цільових груп, щоб спровокувати максимальну реакцію, а також, коли це можливо, намагаються напасти на символіку пануючого режиму.

• Тероризм — це діяльність субдержавних угруповань, а не держав.

Це питання, напевно, найширше дискутується у різних олгядацьких та еспертських колах. Національні держави схильні використовувати це положення як сутність терористичного акту, проте якщо ми обмежимо теракт до рамок субдержавних угруповань, тоді ми визнаємо той факт, що акти насильства, здійснювані державою, не можуть бути тероризмом, якими б жахливими вони не були!

•    Тероризм зачіпає певну групу цивільних громадян, що відповідає попереднім планам терористів/терористок.

Цей критерій теж дискутується серед багатьох експертів/експерток, оскільки він виключає можливість класифікувати як терористичний акт нападу на військовий персонал або інших посадових осіб, таких як політики чи поліцейські. 

Чи можете ви визначити поняття «тероризм»? Як би ви відрізняли теракти від інших форм насильства?

Чи можуть держави здійснювати терористичні акти? 

Слово «тероризм» було вперше використано для опису Епохи терору «Regime de la Ter- reur» («Regime de la Terreur») у Франції в останнє десятиріччя XVIII століття, і особливо у період 1793–1794 років за правління Максиміліана Робесп’єра. Ці роки характеризуються застосуванням насильницьких методів репресій, зокрема масових екзекуцій, які здійснював Революційний трибунал — суд, запроваджений для розгляду справ політичних злочинців. До кінця саме цієї епохи людей часто засуджували тільки на підставі підозри і без жодної претензії на справедливий суд.
Все це призводило до загальної атмосфери страху: це була держава, в якій люди більше не могли відчувати себе захищеними від загрози несподіваного та безпідставного насильства по відношенню до себе. Звідси бере свій початок концепція тероризму.

Упродовж ХІХ століття поняття тероризму стало менше асоціюватися з системами державного терору, а більше — з діяльністю груп всередині держави, яка була спрямована на скинення правління. Революційні групи по всій Європі часто вдавалися до насильства, щоб скинути правителів або державні режими, які вони вважали репресивними чи несправедливими. Найпопулярнішим методом в основному було вбивство, а серед «успіхів» були вбивства російського царя, французького президента, австро-угорського імператора та італійського короля.

У ХХ столітті, найбільш жахливому як в плані кількості жертв, так, мабуть, і в плані жорстокості методів, і уряди, і субдержавні угруповання застосовували насильство задля досягнення своїх цілей. Ініціаторами та виконавцями цілої низки цих страшних трагедій були як державні посадовці, так і субдержавні групи. Проте під кінець століття здебільшого тільки останні стали класифікуватися як терористичні угруповання. Ці субдержавні групи є часто озброєні, фінансовані та навіть навчені іншими державами. Чи стають через це держави, які готують та підтримують ці групи, терористичними державами?

Чи ви вважаєте, що дії держави можуть визначатися як «терористичні», якщо вони викликають страх у населення?

Застосування сили у міжнародному праві

Міжнародне право охоплює низку різних питань, в тому числі застосування державами сили. Інколи — як у цитаті на початку цього розділу — закон застосовується до випадків, коли одна держава використовує силу або погрожує використати силу по відношенню до іншої держави. Такі випадки зазвичай класифікуються як війни і регулюються Статутом ООН та Радою Безпеки. Іноді закон застосовується щодо способу використання сили під час війни — для з’ясування, чи є воно законним чи ні. Це в основному сфера міжнародного гуманітарного права. Однак навіть під час війни захист прав людини продовжує діяти, хоча обмеження державою певних прав можуть бути більш дозволеним, ніж у мирний час.

Війна у міжнародному праві

Статут ООН, Пакт Бріана — Келлоґа

Високі сторони, що уклали цей пакт, офіційно заявляють від імені своїх народів, що вони засуджують вживання засобів війни для вирішення міжнародних суперечок та не визнають вживання цих засобів як інструменту національної політики у своїх відносинах з іншими.
з Пакту Бріана — Келлоґа
(також відомий під назвою Договір про відмову від війни, або Паризький пакт)

Пакт Бріана — Келлоґа був підписаний 15 державами у 1928 році, а пізніше ще 47 державами, і став найбільш масштабним актом в рамках миротворчих ініціатив після Першої світової війни. Хоча Пакт не відвернув як воєнні дії, що розгорнулися пізніше, так і початок Другої світової війни, він мав дуже велике значення, тому що заклав основу ідеї «злочину проти миру» і, отже, відіграв центральну роль у Нюрнберзькому процесі. Згідно з Нюрнберзькими принципами⁶ до злочинів проти миру належить «планування, підготовка, ініціювання або ведення агресивних війн і війн, що порушують міжнародні угоди».

Після Нюрнберзького процесу Статут ООН став ключовою міжнародною угодою, що регулює використання сили державами-учасницями одна проти одної. Статут не забороняє війну повністю — він дозволяє державам за певних чітко окреслених обставин брати участь у війні, коли це необхідно для захисту своєї країни. Проте навіть на такі оборонні війни необхідно отримати згоду Ради Безпеки ООН, крім окремих випадків, коли необхідно вживати негайних заходів і часу для засідання Ради Безпеки не вистачає.

Обов’язок захищати (Responsibility to protect, R2P)

В останні роки деякі країни стали підтримувати ідею, що коли люди страждають від сильних утисків з боку своєї держави — наприклад, існує загроза геноциду — ООН має обов’язок мобілізувати сили з метою захисту цих людей. Це дало можливість розпочати воєнні дії проти держави, що несе відповідальність за протиправні дії. Дебати на цю тему були спричинені актом геноциду у Руанді, коли міжнародна спільнота так і не втрутилася. Війна у Косово — це перший приклад «гуманітарного вторгнення» з використанням військових засобів. Військова інтервенція НАТО у Лівії у 2011 році була здійснена на підставі того ж принципу.

Ідея «Обов’язку захищати» не є однозначною. Геноцид та інші подібні акти є діями із жахливими та тяжкими наслідками. Однак критики сперечаються щодо того, чи «Обов’язок захищати» може використовуватися як привід інтервенції деяких військових і насправді не ґрунтуються на можливості виникнення «масових жорстоких злочинів», а мають більш політичний характер. Багато актів масових жорстоких злочинів не викликали дій згідно з «Обов’язком захищати», а деякі з таких дій, які були пов’язані з військовим вторгненням, здаються менш серйозними в плані небезпеки, з якою зіштовхнулися люди. «Обов’язок захищати» має ідею про те, що держави, які здійснюють вторгнення, мають розглянути всі інші можливі способи допомоги, перед тим як вдатися до військових дій. Не в усіх випадках зрозуміло, чи ці способи дійсно були розглянуті. Зрештою, постає питання, чи може війна, яка сама по собі є жахливим і нищівним явищем, бути належним засобом для того, щоб покласти кінець людським стражданням? Чи може бомбардування країни, разом з усіма його руйнівними наслідками, бути найкращим шляхом підтримання миру і вирішення конфлікту між двома сторонами, причини якого можуть бути набагато глибшими?

Чи може війна бути «кращим із двох лих»?

Закони війни

Навіть під час війни існують певні закони, які обмежують рамки дій ворогуючих сторін, наприклад, по відношенню до поводження з військовополоненими, нападів на мирне населення або медичної допомоги пораненим. «Закони бойових дій» здебільшого регулюються міжнародним гуманітарним правом — Женевською конвенцією.

Перша Женевська конвенція

Перша Женевська конвенція була підписана 1864 року. Її ідея належить Анрі Дюнану, громадянину Женеви, який був свідком жорстокої битви під Сольферіно в Італії у 1859 році. Він був шокований нестачею допомоги пораненим, які були покинуті на полі бою на вірну смерть, та запропонував укласти міжнародну угоду, згідно з якою було б запроваджено нейтральну службу, що надаватиме гуманітарну допомогу під час війни. Його пропозиція згодом привела до утворення Міжнародного комітету Червоного Хреста, а також до укладення першої Женевської конвенції. Конвенція передбачає гуманне і належне ставлення до потерпілих, які більше не беруть участі у військових діях, незалежно від того, на чиєму боці вони воювали.

До Женевської конвенції вносилися поправки і доповнення до 1949 року і результатом стала четверта Женевська конвенція. Пізніше були додані три протоколи з подальшими поправками. Ці конвенції були ратифіковані повністю або частково урядами 194 держав.
Крім Женевської конвенції, існують інші стандарти міжнародного гуманітарного права, зокрема Гаазька конвенція, а також низка міжнародних угод щодо зброї, яка може і не може бути використана під час війни. Впродовж 1990-х років коаліція неурядових організацій успішно пролобіювала міжнародну заборону виробництва та використання мін. Оттавська конвенція, або Конвенція про заборону протипіхотних мін, була прийнята 1997 року і з того часу була ратифікована урядами 157 держав. Коаліція продовжує кампанію з метою укладення угоди щодо заборони використання касетних бомб, які, так само як і міни, залишають довгий слід руйнації навіть після закінчення війни.

Воєнні злочини

Найбільш серйозні порушення міжнародного гуманітарного права розглядаються як воєнні злочини. Воєнні злочини є настільки тяжкими, що вони вважаються кримінальними діями, за які відповідальні особи можуть бути засудженими до покарання.

Воєнні злочини

Згідно з Четвертою Женевською конвенцією (1949 рік) до воєнних злочинів (у конвенції: «серйозні порушення») належать:
«Навмисне вбивство, катування або негуманне поводження, в тому числі біологічні експерименти, навмисне заподіяння страждань або тяжких тілесних ушкоджень, незаконне насильницьке переселення чи переведення або незаконне тюремне ув’язнення особи, чиє право захищається законом, примушення особи, чиє право захищається законом, служити у збройних силах ворожої сторони, або навмисне позбавлення особи, чиє право захищається законом, права на справедливий суд, що здійснюється за нормами закону […], захоплення заручників, а також руйнування та присвоєння майна, не виправдане військовою необхідністю та здійснюється незаконно та безцільно»⁹.

Інші дії, за які окремі особи можуть бути засудженими до покарання, — це злочини проти людяності, масові вбивства та геноцид. До злочинів проти людяності належать тяжкі злочини по відношенню до мирного населення, такі як вбивство, зґвалтування, катування, взяття в рабство та насильницьке переселення.

Першими судовими процесами над окремими особами були Нюрнберзький та Токійський процес над нацистськими та японськими політичними і військовими лідерами після Другої світової війни. З того часу було проведено низку спеціальних судів, наприклад, з метою вирішення конфліктів у колишній Югославії, Руанді, Камбоджі, Лівані та Сьєрра-Леоне. Щодо інших конфліктів, не менш серйозних, не було проведено спеціальних судів, що іноді викликає критику на предмет того, що рішення щодо проведення таких судів зазнало впливу політичних факторів.

Міжнародний трибунал у справах колишньої Югославії

Міжнародний трибунал у справах колишньої Югославії був створений ООН з метою порушення процесу над винуватцями тяжких злочинів, здійснених під час війн у колишній Югославії, та притягнення їх до відповідальності. Більшістю знайдених винуватців виявилися серби, і це призвело до обвинувачень в упередженому ставленні з боку деяких оглядачів. Як Amnesty International, так і організація Human Rights Watch розкритикували цей міжнародний суд за відсутність розслідування низки серйозних пунктів обвинувачення проти сил НАТО, зокрема щодо бомбардування будівлі Сербського державного телебачення та залізничного мосту, коли явно було порушено права мирного населення. Звіт Amnesty International щодо порушень гуманітарного права містить зауваження, що «НАТО не вжила необхідних заходів для мінімізації втрат серед цивільного населення»¹⁰.

Міжнародні воєнні суди, зокрема Нюрнберзький процес, часом розглядаються як «встановлення справедливості переможцем». Як ви вважаєте, чи має суд судити обидві сторони, що брали участь у війні, на підставі одних і тих самих принципів?

Міжнародний кримінальний суд

У другій половині ХХ століття мала місце ініціатива щодо утворення постійного суду для розгляду найтяжчих злочинів проти людяності. 1998 року був прийнятий Римський статут, який являв собою правову базу для створення Міжнародного кримінального суду. Цей суд розпочав свою діяльність у липні 2002 року і знаходиться у м. Гаага в Нідерландах.
Міжнародний кримінальний суд — це перший постійний міжнародний суд, який було створено для розгляду воєнних злочинів, злочинів проти людяності,  геноциду та злочинів агресії. І хоча Римський статут був прийнятий урядами держав, Міжнародний кримінальний суд розглядає справи не держав, а окремих осіб, що несуть відповідальність за злочини. На 1 січня 2012 року 119 країн приєдналися до Римського статуту Міжнародного кримінального суду, у тому числі майже всі країни Європи, але за винятком, наприклад, США, Індії, Китаю та Росії. Суд відкрив розслідування у справі конфліктів у Судані, Кенії, Демократичній Республіці Конго, Уганді, Центральноафриканській Республіці та Лівії.

Вам спадають на думку особи, відповідальні за воєнні злочини, злочини проти людяності, геноциду або злочини агресії, які можуть бути розглянуті в Міжнародному кримінальному суді?

Тероризм у міжнародному праві

Процес розробки міжнародного законодавства щодо протидії тероризму ускладнюється різними проблемами, і в основному тим, що так складно досягти згоди щодо визначення цього терміна. Рада Європи видала низку рекомендацій¹² щодо обмежень трактування понять, щоб не порушувати інші міжнародні угоди та конвенції.

Рекомендації містять такі ключові пункти:

•    Повага прав людини і верховенства права, а також заборона дискримінації.
•    Абсолютна заборона катувань: «Використання катувань або жорстокого або такого, що принижує людську гідність, поводження абсолютно забороняється за будь-яких обставин…».
•    Збір та обробка персональних даних мають бути законними та відповідати поставленій меті.
•    Заходи проти втручання в особисте життя мають проводитися державою.
•    Особа, що підозрюється у скоєнні терористичних дій, може бути заарештована тільки за наявності обґрунтованої підозри і має бути поінформована щодо цих причин.
•    Особа, що підозрюється у скоєнні терористичних дій, має право на справедливий судовий процес у мінімально можливі строки, що має проводитися незалежним, неупередженим судом, за порядком, встановленим законом. На таких осіб розповсюджується презумпція невинуватоості.

•    «З особою, позбавленою волі за скоєння терористичних дій, за будь-яких умов необхідно поводитися, поважаючи її людську гідність».
•    «Видача особи до країни, де вона може бути засуджена до смертної кари або до катувань чи жорстокого або такого, що принижує людську гідність, поводження, не має допускатися».
•    «Держави ніколи […] не мають відступати від свого обов’язку захисту права на життя, яке гарантується даними міжнародними документами, від заборони катувань і жорстокого або такого, що принижує людську гідність, поводження або покарання, від принципів законності винесених вироків та заходів, а також від рішень про заборону зворотної дії кримінального законодавства».

Права людини і тероризм

Є дві ключових сфери, в яких концепції прав людини і тероризму можуть вступити у суперечку: перша, найбільш очевидна, стосується терористичного акту як такого; друга стосується заходів, які можуть бути вжиті офіційними інстанціями у процесі заходів з протидії тероризму.

Незалежно від того, як трактується поняття тероризму, та незалежно від причин чи мотивацій, які стоять за ним, акт терору населення становить утиск їхньої гідності та порушення їхнього права на особисту безпеку, у кращому випадку, та порушення їхнього прав на життя — у гіршому випадку. З точки зору прав людини, ця проблема виявляється більш складною, оскільки комплекс прав людини розроблявся здебільшого для захисту окремих громадян від посягання на їхні права та свободи з боку держави. Наприклад, немає можливості подати заяву на терористичне угруповання до Європейського суду з прав людини!

Тим не менше, уряди держав мають деякі зобов’язання: по-перше, щодо захисту громадян від посягань на їхню особисту безпеку; по-друге, щодо виплати компенсацій жертвам терористичних актів; і по-третє, очевидно, щодо неможливості залучення самої держави до терористичних дій.

Як ви вважаєте, чи країна, яка експортує зброю, що потім використовується проти мирного населення, має нести відповідальність за використання зброї саме з цією метою? Чи ви знаєте, яким групам країн продає зброю уряд вашої держави?

Постає низка питань щодо прав людини у зв’язку з боротьбою проти тероризму. І існує постійна напруга між заходами держави, що вважаються необхідними для захисту народу, і правами, які їй, можливо, доведеться обмежити, щоб це зробити.

Секретна видача злочинців

У звіті Діка Марті для Парламентської Асамблеї Ради Європи у 2006 році¹³ розглядалася підтримка, надана низкою європейських країн Сполученим Штатам Америки щодо «передачі» підозрюваних у скоєнні терактів до країн, де на них очікували катування. Згідно зі звітом 7 країн — Швеція, Боснія і Герцеговина, Великобританія, Італія, Македонія, Німеччина і Туреччина — могли понести відповідальність за «порушення прав окремих осіб», тому що вони, будучи обізнаними, підтримали програму, результатом якої стало те, що ці особи знаходилися під арештом без належного розгляду їхніх справ у суді, часто впродовж кількох років, а також зазнавали катувань. Інші країни, зокрема, Іспанія, Кіпр, Ірландія, Греція, Португалія, Румунія і Польща, були також звинувачені у «таємній змові» із США. Марті стверджує, що має докази того, що Румунія і Польща були пунктами збору ув’язнених, можна сказати, секретними центрами утримання під вартою затриманих ув’язнених.

Жертви конфліктів

Війна і тероризм мають жахливий і довготривалий вплив на величезну кількість людей. Смерті під час конфліктів — це тільки один із багатьох елементів, до яких також належать психологічна травма, руйнування фізичної та економічної інфраструктури, насильницькі переміщення людей, фізичні травми, нестача у постачанні харчів, води або електроенергії, а також втрата довіри та порушення нормальних людських відносин. І вплив цього триває протягом життя наступних поколінь.

Міжнародних війн стає все менше, але активізуються громадянські війни та з’являють- ся більш нові методи ведення війни, і через це мирне населення сьогодні знаходиться у більшій небезпеці і зазнає більшої кількості жертв, аніж професійні солдати. Жінки ООН підрахували, що у сучасних конфліктах до 90% жертв складає мирне населення, більшістю якого є жінки і діти¹⁴. Ґвалтування та сексуальне насильство застосовується як воєнна зброя, як тактика приниження, демонстрування свого домінування та вселяння страху в суспільстві.

Жінки у збройних конфліктах

У жовтні 2000 року Рада Безпеки ООН прийняла Резолюцію 1325 щодо проблем, з якими зіштовхуються жінки під час збройних конфліктів. Резолюція закликає жінок до участі на всіх рівнях у процесах прийняття рішень щодо врегулювання конфліктів та до миротворчої діяльності. Рада Безпеки після цього прийняла ще чотири резолюції. Ці п’ять документів мають три ключові цілі:
•    Заохочення жінок до участі у процесі прийняття рішень
•    Покладення краю сексуальному насильству та безкарності
•    Надання системи звітності

Неповнолітні солдати

Є один факт у зв’язку з воєнними діями в останнє десятиліття, що особливо змушує замислитися, — це залучення дітей як солдатів для участі у жорстоких конфліктах. Неповнолітні солдати існують в усіх регіонах світу і беруть участь у багатьох конфліктах. Проте ситуація найбільш критична в Африці, де діти вже в дев’ять років беруть участь у збройних конфліктах. Більшість неповнолітніх солдат має вік від 14 до 18 років. Неповнолітніх солдат набирають як до лав повстанських угруповань, так і до державних збройних сил.

Конвенція ООН про права дитини вимагає від держав-членів гарантії, що діти віком до 15 років не братимуть участь у воєнних діях. Однак багато хто вважає, що це надто низька вікова межа й існують ініціативи щодо підвищення цього вікового мінімуму до 18 років. Додатковий протокол до Конвенції про права дитини щодо залучення дітей до збройних конфліктів (на листопад 2011 року був прийнятий 143 країнами-членами) підвищив віковий мінімум до 18 років.

Європейські держави не залучають до служби в армії осіб до 17 років і не посилають у бій солдат до 18 років. Великобританія має найменший вік набору до армії — 16 років, хоча в такому віці передбачається тільки проходження тренувань. Комітет ООН з прав дитини активно критикує це рішення уряду Сполученого Королівства. Повідомляється, що у Чечні діти до 18 років служили у повстанських збройних силах.

Молодь, війна і тероризм

Війна має пряме відношення до молодих людей з багатьох точок зору. Крім неповнолітніх солдат, про яких йшлося вище, молоді люди складають переважну більшість армії, особливо у країнах, в яких діє національна військова служба. Тому можна сказати, що молоді люди в першу чергу стають жертвами війни. У випадку професійних армій це часто молоді люди з досить бідних верств населення, які пішли в армію, тому що це одна з небагатьох можливостей заробити собі на задовільне існування. 

Молоді люди часто залучаються терористичними угрупованнями як можливі агенти терористичних дій, незалежно від мотивації, прикладом чого є напади в Лондоні в 2005 році. Таку участь молоді часто пов’язують із життєвою стадією пошуку себе, яку переживають деякі молоді люди і яка робить їх особливо вразливими щодо екстремістських ідей та ідеалів. Молоді люди можуть також залучатися спеціально для участі в терористичних діях, прикладом чого є напади в Норвегії у 2011 році та напади на школи на Кавказі.

Молодіжні організації традиційно відіграють важливу роль у підвищенні свідомості щодо нонсенсу війни та ціни, яку за неї платять молоді люди. Після кривавої різанини Першої світової війни було запроваджено кілька програм з примирення та обміну; багато з них існують і донині, наприклад, Service Civil International («Міжнародна громадянська служба») або Christian Movement for Peace / Youth Action for Peace («Християнський рух за мир / Молодіжні дії за мир»), які реалізують міжнародні волонтерські молодіжні проекти і табори.

Європейське бюро відмови від військової служби за ідейними міркуваннями працює над визнанням прав на відмову від військової служби за ідейними міркуваннями — права на відмову вбивати — у Європі та поза її межами.

Інтернаціонал противників війни — це міжнародний рух, створений у 1921 році, кредо якого звучить так: «Війна — це злочин проти людяності. І я прийняв тверде рішення не підтримувати жодний вид війни і боротися за знищення всіх причин, що можуть призвести до війни». Ця організація пропагує ідеї ненасильства та примирення, а також підтримує тих, хто відмовився від військової служби за ідейними міркуваннями, та шукачів притулку у випадках ухиляння від військової служби або дезертирства.

Посилання

1 Слова Боба Марлі з пісні «War», адаптовані зі звернення ефіопського імператора Хайле Селассіє I до ООН у жовтні 1963 року.
2 Юридичні наслідки зведення стіни на окупованій палестинській території, Консультативний висновок Міжнародного суду від 9 липня 2004 року, § 106
3 Аль-Скейні та інші проти Сполученого Королівства, Європейський суд з прав людини, Велика палата (заява № 55721/07), 7 липня 2011 року,  http://www.bailii.org/eu/cases/ECHR/2011/1093.html
4 Джанетт Ранкін була першою жінкою-членом нижньої палати конгресу США у 1917 році.
5 Декларація ООН щодо заходів боротьби проти міжнародного тероризму, доповнення до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 49/60, «Заходи боротьби проти міжнародного тероризму», від 9 грудня 1994 року.
6 Документ A/CN.4/L.2, Текст Нюрнберзьких принципів, прийнятих Комісією міжнародного права ООН, витяг з щорічника Комісії міжнародного права: 1950, т. ІІ; http://untreaty.un.org/ilc/documentation/english/a_cn4_l2.pdf 
7 Конвенція про попередження та покарання злочинів геноциду та покарання за них; http://www.un.org/millennium/law/iv-1.htm
8 http://www.physiciansforhumanrights.org/blog/us-ban-landmines-facts.html  
9 Конвенція (IV) про захист мирних громадян під час війни. Женева, 12 серпня 1949 року; http://www.icrc.org/ihl.nsf/FULL/380?OpenDocument
10 НАТО/Федеративна республіка Югославія «Побічний збиток» або незаконні вбивства? Порушення НАТО законів війни під час операції союзних військ НАТО, Amnesty International — Звіт — EUR 70/18/00, червень 2000 року; http://www.grip.org/bdg/g1802.html  
11 Див. Примітку 2 вище
12 Права людини та боротьба проти тероризму, Рекомендації Ради Європи, 2005; http://www.echr.coe.int/NR/rdonlyres/176C046F-C0E6-423C-A039-F66D90CC6031/0/LignesDirectrices_EN.pdf
13 Підозрювані секретні арешти та незаконні міжнародні передачі за участю країн-членів Ради Європи, Парламент Ради Європи, Док. 10957, 12 червня 2006 року. http://assembly.coe.int/Documents/WorkingDocs/doc06/edoc10957.pdf
14 http://www.womenwarpeace.org/